Перші корпуси Києво-Печерської лаври для ПЦУ – як держава закріплює нову модель співпраці

Зміст статті

Ранкове повітря над стародавніми стінами важке від тиші та вікової пам’яті, а на подвір’ї, де бруківка знає кроки сотень поколінь, з’являються нові знаки часу. Сьогодні саме тут фіксують зміни, що довго назрівали: Міністерство культури України оголосило про передачу перших приміщень у Нижній лаврі для повноцінної роботи української монастирської громади. Папери з підписами – не просто формальність, а відлік нового етапу співпраці держави та Церкви. За цими рішеннями стоїть політична воля, перевірки й пильна увага суспільства, що вимагає прозорості та відповідальності.

Ключ повертається до святині

Постанова про передачу двох корпусів – у безоплатне користування – закріплює курс, який держава послідовно веде вже кілька років. Йдеться про корпуси № 70 та № 49 на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», де відтепер монастирська громада Православної церкви України може організувати побут, молитву і служіння без тимчасових компромісів. Цей крок не випадковий: рішення Ради національної безпеки і оборони та Указ Президента України 2022 року започаткували юридичні й політичні процеси переосмислення ролі Лаври як безпекового та духовного чинника. На рівні суспільства сформувався запит на утвердження Лаври як осередку української духовності, і нинішня передача матеріалізує цей запит у правовій площині. Водночас мова не про символіку заради символіки – буденна сторона питання передбачає відповідальне утримання, охорону та взаємодію з Заповідником. Віднині відповідні приміщення допоможуть облаштувати регулярне богослужіння, чернечий розклад і освітні ініціативи, не порушуючи режим охорони пам’ятки.

За лаштунками цього рішення – і географія поділу Лаври на Верхню й Нижню. Із кінця 1980-х років адміністративна та музейна робота фокусувалася у Верхній частині, тоді як Нижня перебувала в користуванні чернечої громади УПЦ (МП). Цей статус-кво змінився після комплексної перевірки 2023 року, яка засвідчила численні порушення умов користування майном. Саме тоді держава ухвалила рішення про розірвання договорів користування пам’ятками як у Нижній, так і у Верхній лаврі, аби повернути процес у правове русло. Нижня лавра стала майданчиком для системної реставрації відносин між державою та релігійними організаціями, не пов’язаними з країною-агресором. Сьогодні ми спостерігаємо продовження цього курсу – вже у форматі практичних кроків.

Лавра як точка неповернення

За псевдонімами рішень, протоколів і розпоряджень завжди стоять люди – хранителі пам’яті та місця, де народжується спільна дія. Віцепрем’єр-міністерка – Міністерка культури України Тетяна Бережна окреслила рамку: держава прагне прозорої моделі співіснування з релігійними громадами, що розділяють цінності та відповідальність за спадщину. Від мови політики – до мови практичної співпраці – усе зводиться до простого: залишити Лавру живою святинею, не закритою у вітрині музею, а відкритою для богослужінь та духовної опіки. Роль монастирської громади ПЦУ в такій моделі зростає – і саме приміщення стають інструментом, без якого ця роль не може бути реалізованою. Для Заповідника це також перевірка на гнучкість: акуратне співкерування простором, де кожен сантиметр стіни має історичну вагу, вимагає дисципліни та планування. Із урахуванням нових умов війни збереження пам’яток перетворюється на спільну справу, де грамотний договір – лише початок довгої дороги.

«Це важливий крок у формуванні відповідальної та прозорої державно-церковної взаємодії. Ми створюємо юридичні умови для діяльності релігійних громад, які долучаються до збереження національної культурної спадщини та підтримують Україну»

Ці слова міністерки задають тон не гучним деклараціям, а перевірній практиці зі зрозумілими орієнтирами. Формула проста: прозорість рішень, залучення відповідальних громад і спільна опіка над об’єктами національного значення. Така логіка відповідає суспільному запиту, сформованому після 2022 року, і водночас враховує потреби самої монастирської обителі. Коли Блаженнійший Митрополит Епіфаній говорить про потребу у «відповідних приміщеннях», це про щоденну рутину – келії, трапезні, майстерні, місця для молитви, капеланської підготовки. Усе це складається у цілісну модель служіння, що, за визначенням, не може існувати без простору. Для Лаври ж це шанс повернути собі природний ритм – як монастиря, осередку молитви і відповідальної опіки над спадщиною.

Голоси зсередини: хто і чому підтримує рішення

Монастирську громаду на території Лаври представляє намісник – єпископ Бориспільський Авраамій, і за цими титулами – розгорнута щоденна робота. Громада здійснює постійну духовну підтримку військовослужбовців, готує капеланів і тримає ритм богослужінь у храмах Лаври, що нині важливо не лише як форма традиції, а і як реальна підтримка людей на фронті та в тилу. Ці програми стають підмурком співпраці з державою, бо підсилюють обороноздатність у гуманітарному вимірі – через слово, обряд, присутність. На цьому тлі передані корпуси – не просто географія, а доступ до інфраструктури, без якої таке служіння обмежується імпровізацією. Вони також потрібні, щоб забезпечити режим охорони пам’яток: упорядковано зберігати фонди, контролювати доступ, розміщувати майстерні й архіви без ризику для автентичних структур. Для відвідувачів ж Лаври це означає передбачуваність і зрозумілі правила, де молитва не конфліктує з екскурсійним маршрутом, а доповнює його. Усе це вибудовує тонку рівновагу, якої Лавра потребувала десятиліттями.

Читайте також наші статті:

• Вибір, що захищає: коли обрати таблетовану чи ін’єкційну ДКП/PrEP від ВІЛ?
• Україна у Виконавчій раді ЮНЕСКО 2025-2029: як підсумки-2025 і пріоритети-2026 формують нову рамку дій

Як держава міняє правила гри

Ще вчора здавалося, що усталені практики користування Лаврою незмінні, але перевірки 2023 року розставили акценти чітко. Держава засвідчила, що право користуватися пам’ятками національного значення – це не привілей, а відповідальність із конкретними умовами і контролем їх дотримання. Виявлені порушення стали підставою для розірвання договорів і перезавантаження системи – крок необхідний, щоб уникнути повторення минулих помилок. У цьому контексті слова генерального директора Заповідника Максима Остапенка про партнерство з громадами, не пов’язаними з агресором, звучать як прагматична стратегія збереження спадщини в умовах війни. Бо реальність диктує, що без союзників ізсередини – тих, хто живе у Лаврі щодня – жоден план охорони не буде повним. Тому нинішня передача корпусів – це також тест для інституцій: наскільки швидко вони навчаться працювати в новій моделі, де співвідповідальність важливіша за формальну субординацію. Такий формат поступово піднімає планку і для інших пам’яткоохоронних об’єктів країни.

Що саме передано і як це працюватиме

Фактологія проста і водночас промовиста: у користування передано перші два корпуси Нижньої лаври – корпуси № 70 та № 49, розташовані на території Заповідника. Мета визначена однозначно: створити належні умови для повноцінного здійснення релігійних і монастирських практик громади ПЦУ та продовжити юридичне закріплення служіння в Києво-Печерській лаврі. Це означає, що богослужбовий розклад, підготовка капеланів і освітні ініціативи отримують стабільний базис, а Заповідник – партнера, готового вкладатися в охорону і популяризацію культурної спадщини. Для інфраструктури комплексу це також нові протоколи доступу, правила користування приміщеннями та синхронізація режимів – музейного і монастирського. У практичному вимірі релігійна громада забезпечить присутність у храмах і каплицях, водночас залучаючись до робіт зі збереження пам’яток у дозволених форматах. Така співпраця – реалістичний шлях, коли кожен учасник знає свою роль і повноваження. Саме цей баланс і є умовою довіри з боку суспільства.

Правовий контур: від перевірок до користування

Передача приміщень відбулася в межах послідовної політики держави, що почалася у 2022 році та активізувалася після перевірок 2023 року. Розрив попередніх договорів створив «нульову точку», з якої нові користувачі заходять на рамкових умовах – прозорих, публічних і підзвітних. Формула «безоплатного користування» у цьому випадку означає не відсутність відповідальності, а фокус на виконанні зобов’язань: дотримання режиму пам’ятки, співпраця з адміністрацією Заповідника та відкритість до контролю. Для Лаври це шанс повернутися до свого ядра – живої монастирської обителі, не втрачаючи музейної складової та наукового супроводу. Завданням на найближчий час стане доведення ефективності такої моделі на практиці – без гучних гасел, через регулярність і якість роботи. Саме так вибудовується довіра, яку неможливо задекларувати, але можна заслужити.

Довга дорога співпраці

У перспективі держава декларує продовження курсу на сталу модель державно-церковного партнерства у сфері духовного служіння та збереження культурної спадщини. Києво-Печерська лавра в цьому сенсі – тестовий полігон, де кожна помилка має ціну, а кожне точне рішення множить ефект. Сформований запит суспільства на утвердження Лаври як осередку української духовності задає горизонт, але шлях прокладають конкретні кроки на кшталт нинішньої передачі корпусів. Підтримка військових, підготовка капеланів і відповідальне ставлення до пам’яток створюють «стрижень» для цих кроків. Коли інституції працюють синхронно, історія перестає бути полем конфліктів і стає ресурсом єдності. Саме тому у фокусі – не гучність події, а її відтворюваність як стандарта.

• Консолідація ролі ПЦУ в Лаврі через чіткі правові механізми та зрозумілі правила доступу.
• Посилення спільних програм Заповідника і монастирської громади для збереження та популяризації спадщини.
• Розвиток капеланських і соціальних ініціатив на базі Лаври для підтримки оборони та суспільної стійкості.

Тиша печер і відповідальність

Києво-Печерська лавра завжди була дзеркалом часу – чиї відбитки ми побачимо в ньому за кілька років, залежить від сьогоднішніх рішень. Передача перших корпусів у Нижній лаврі – це не фініш, а початок тривалої роботи, де головною валютою стане довіра та результат. Суспільство очікує, що нова модель співпраці буде не декларативною, а дієвою – без зайвих конфліктів і з максимальною відкритістю. Для монастирської громади ПЦУ це шанс довести, що Києво-Печерська лавра – передусім духовний центр і берегиня пам’яті, а для держави – підтвердження спроможності наводити лад там, де цього вимагає закон і час. У тиші печер рішення звучать ще виразніше – як обіцянка берегти і примножувати те, що нам довірила історія.