Виставка Матвія Вайсберга в «Українському Домі»: чому цей проект про Голокост і Бабин Яр звучить так гучно сьогодні?

Зміст статті

Січневе повітря в холі «Українського Дому» густиною нагадує архівний пил, що осідає на кадрах минулого, – всередині тихо, але кожен крок лунає, ніби підтверджує важливість моменту. На стінах – живописні й графічні роботи, що ніби віддзеркалюють погляди тих, кого вже немає, і тих, хто прийшов почути. Тут зібрано не лише мистецтво, а й пам’ять – вона говорить через зображення, документи й людські голоси. Виставковий проєкт «В пошуках втраченого сенсу» запускає діалог, в якому минуле й сучасність дивляться одна одній в очі.

Коли пам’ять перетворюється на простір

27 січня в серці Києва, у стінах Національний центр «Український Дім», відкрився проєкт «В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг», приурочений до Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Організаторами стали сам «Український Дім» та Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» – інституції, що знають, як працювати з болючими темами, не втрачаючи делікатності. Експозиція побудована як багатоголосся: архівні матеріали, свідчення очевидців, музика та мистецтво формують наратив, де кожен елемент підсилює інший. Ключовий фокус – роботи київського художника Матвій Вайсберг, чия художня мова дозволяє говорити про трагедію не як про минуле, а як про живий досвід. Тема Бабиного Яру з’являється тут не як історичний термін, а як моральне запитання: як людина тримається за сенс у світі після руйнування. Виставка не лише показує, а й запрошує думати – про родинну пам’ять, про відповідальність і про те, що зберігає людяність посеред темряви.

Цей простір осмислення вибудувано через структуровану драматургію: від документів і свідчень – до образів і метафор, від тиші – до звучання. Курований маршрут підказує, але не нав’язує, залишаючи відвідувачам право на свій темп і власні запитання. У такий спосіб експозиція стає не лише виставкою, а й місцем внутрішньої роботи, де кожен крок – це ще одна спроба наблизитися до розуміння.

Голоси залу: влада, дипломати, спільнота

На відкриття зібралися представники органів державної влади, дипломатичного корпусу, культурної спільноти та громадських організацій – присутність, що додає події ваги. З вітальними промовами звернулися заступниця Керівника Офісу Президента України Олена Ковальська, заступник Міністра культури України Іван Вербицький та Посол Держави Ізраїль в Україні Міхаель Бродський. В межах церемонії Олена Ковальська вручила художнику державну відзнаку – почесне звання «Заслужений художник України», підкресливши внесок автора у культурний дискурс. Іван Вербицький акцентував: у реальності, яку визначає повномасштабна війна, такі ініціативи нагадують про ціну людського життя та наслідки, коли міжнародний захист дає збій. До розмови приєдналися також директорка «Українського Дому» Ольга Вієру, очільниця заповідника «Бабин Яр» Роза Тапанова та голова Асоціації колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів, який пережив Голокост, Борис Забарко. Кожен виступ збирав пазл із окремих сенсів у цілісну картину про відповідальність, пам’ять і спільну дію.

Виставку «В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг» відкрито 27 січня у Національному центрі «Український Дім»; вона триватиме .

Ці рамки – не лише календарні дати, а й часовий коридор для суспільної розмови, яка виходить за межі мистецтва. Для багатьох відвідувачів зустріч із роботами Вайсберга стає приводом пригадати власні родинні історії, зіставити особисте й колективне, відчути крихкість і водночас силу пам’яті.

Мистецтво як свідчення: маршрути Вайсберга

Художник говорить мовою серій і циклів – послідовною, послужливою до часу. У межах проєкту представлено понад 200 живописних і графічних творів, створених упродовж останніх трьох десятиліть: від «Чужих домів» і «Слабкого антропного принципу» – до «Міста Брейгеля», «Майдану», «Дорожнього щоденника» та «Тонкої червоної лінії». Центральним ядром експозиції виступає цикл «Сім днів», задуманий як візуальна метафора шляху від темряви до світла, від втрати до пам’яті. Через персональні мотиви та сімейний досвід Вайсберг вибудовує універсальну мову, у якій зчитуються травми ХХ століття й етичні виклики сьогодення. Кольори, фактури та паузи між серіями працюють як монтаж – кадрують увагу, надають відстані, дозволяють побачити контури трагедії без зайвого пафосу. У цій делікатній балансувальній роботі – і сила, і чесність, що притягують глядача до діалогу.

Митець не диктує висновків – він пропонує рамку, де кожна робота стає свідком і свідченням. Саме тому глядач виходить не з готовими відповідями, а з питаннями, які доведеться носити довше, ніж триває візит до зали. І це – частина задуму: повернути людині відповідальність за власне бачення.

Територія співчуття: коли досвід говорить

Подія торкається не лише історії, а й теперішнього. У промові заступника міністра пролунало те, що важко оминути: в умовах повномасштабна війна миттєво зростає ризик знецінення людського життя – а мистецтво може повернути фокус на людину. Зал, у якому поруч звучать офіційні голоси і свідчення тих, хто пережив жахи ХХ століття, перетворюється на місце, де слово «пам’ять» рівнозначне слову «діяти». Тут присутність Бориса Забарка – голови Асоціації колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів – стає мостом між документом і живою історією. Як і промови Ольги Вієру та Рози Тапанової, які нагадують: інституції – це не лише стіни й фонди, а люди, що вміють слухати і берегти. Такою є драматургія цього вечора – стримана, але виразна, де кожна деталь має значення.

Читайте також наші статті:

• Первинка проти діабету: що показало дослідження у Хмельницькій області і де вузькі місця?
• Крути сьогодні: як студентська сотня стала символом спротиву – позиція МВС і нагадування для країни

«Виставка пропонує не відповідь, а інструмент розмови – про сенс життя, коли опалено сам ґрунт, і про пам’ять, яка дозволяє залишитися людьми».

Цей акцент пояснює, чому в експозиції так багато тиші й простору для пауз. Глядач, рухаючись між серіями, відчуває, як особисте досвідчує перевірку часом, а колективне шукає мову, щоб бути почутим. І саме тут мистецтво стає етикою: воно формує уявний майданчик для відповідей, які народжуються вже поза стінами виставкової зали.

Архіви, свідчення, музика: мова, якою говорить пам’ять

Експозиція вибудувана як поліфонія – документи й фотографії підсилюють живопис, а музика створює емоційну рамку, що не дозволяє випасти з теми. Архівні матеріали та свідчення очевидців вводять координати реальності, у яких мистецькі образи набувають конкретики – дат, імен, місць, зокрема історичного простору Бабиного Яру. Такий монтаж дозволяє поєднати різні типи пам’яті – інституційну, мистецьку й персональну – в одній залі, аби глядач побачив не уламки, а структуру. Це важливо і для освіти, і для громадського діалогу: у подібних наративах формується здатність розрізняти факти й маніпуляції, відновлювати зміст там, де він випалений.

Свідчення як етична оптика

Залучення свідчень очевидців перетворює перегляд на слухання – дисципліну, що вимагає уваги і емпатії. У цій оптиці картини Вайсберга працюють як візуальні свідки, що не лише фіксують, а й ставлять питання до глядача. Саме так формується етичний контур експозиції: не просто згадати, а почути і відповісти.

Довга розмова: що далі?

Виставка має тривалу часову перспективу – це шанс для ширшої аудиторії пройти маршрут осмислення без поспіху, повертаючись, перечитуючи, доповнюючи досвід. Суспільна дискусія, яку відкриває проєкт, не обмежується стінами залів – вона шириться у професійні кола, освітні практики та приватні розмови. Обережні прогнози допускають, що й надалі такі ініціативи посилюватимуть взаємодію між інституціями пам’яті та сучасними митцями – саме ця взаємодія народжує нові інструменти для розуміння минулого і сьогодення.

• Час для відвідування розширений – експозиція відкрита до 15 лютого 2026 року, що створює простір для глибшого залучення.
• Представлено понад 200 живописних і графічних творів, які дозволяють побачити магістральні теми автора у довгій перспективі.
• Спільна організація Національний центр «Український Дім» та Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» укріплює інституційну синергію пам’яті.

Світло після темряви

У підсумку ця виставка – не про завершеність, а про шлях. Вона пропонує уважність до деталей і здатність чути, нагадуючи, що сенс не повертається разом із датами, а народжується в акті пам’яті. Центральний цикл «Сім днів» унаочнює цю траєкторію – від темряви до світла, де світло не стирає тіней, а дає бачити їх чіткіше. Чи готові ми продовжити цю розмову поза межами виставкової зали – питання, яке кожен забере з собою. Можливо, саме так і працює пам’ять: тихо, невідворотно і точно – як крок у бік людяності.