На Аскольдовій могилі Зеленський вшанував захисників Крут – кого згадали цього дня

Зміст статті

Ранок зимового Києва лунає приглушеними кроками біля стародавнього некрополя над Дніпром. На Аскольдовій могилі, де тиша завжди щільніша за міський шум, сьогодні звучать імена, що сформували нерв української історії. Саме тут, у День пам’яті Героїв Крут, керівництво держави зупиняється, аби покласти квіти і вклонитися незламним. Атмосфера церемонії – стримана і зосереджена, без гучних промов, але з чітким меседжем: пам’ять – це дія, а не ритуал.

Тиша над Дніпром, що пам’ятає імена

29 січня 2026 року Президент України Володимир Зеленський відвідав Аскольдову могилу та поклав квіти до пам’ятного хреста Героям Крут. У заході взяв участь міністр внутрішніх справ Ігор Клименко – присутність очільника МВС підкреслила офіційний характер і тяглість державної уваги до цієї дати. Поруч із церквою Святого Миколая глава держави поспілкувався з родинами полеглих, похованих на Аскольдовій могилі: Лілією Авер’яновою – матір’ю Андрія Пільщикова, Мариною Соченко – матір’ю Любомира Соченка, а також Мариною, Людмилою і Віктором Петриченками – сестрою і батьками Павла Петриченка. Ці короткі, але важливі розмови – про те, як держава тримає зв’язок із тими, чия втрата стала загальною. Візит на некрополь, де переплелися сторінки ХХ і ХХІ століть, поєднав історичну пам’ять і сучасний досвід війни. Місце обрано невипадково – саме тут знак для Героїв Крут зустрічається з новими іменами української свободи.

Пам’ятна церемонія відбулася без пафосу, але з точними акцентами на фактах та іменах. Аскольдова могила – це не лише простір історії, а й живий маршрут поваги, куди родини приходять не за протоколом, а за внутрішньою потребою. Цьогорічна дата ще раз нагадала, що символ Крут – про готовність зупиняти ворога, навіть коли сили нерівні. І про відповідальність – державну та особисту – перед тими, хто не повернувся з фронту чи з барикад.

Імена, що лунають крізь роки

Під час ушанування Президент згадав полеглих, чиї історії стали опорними точками сучасної пам’яті. Серед них – Марко Паславський, який загинув під Іловайськом у серпні 2014 року; Олександр Клітинський, учасник Революції Гідності, що загинув у лютому 2014 року під час пожежі в Будинку профспілок; Герой України Дмитро Коцюбайло (позивний Да Вінчі), командир штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі», який поліг у березні 2023 року під Бахмутом. Також вшановано Героя України Андрія Пільщикова (позивний Джус), льотчика-винищувача, який загинув у серпні 2023 року під час виконання бойового завдання. Згадано Павла Петриченка, громадського активіста та воїна 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка, що загинув у квітні 2024 року на Донеччині під час виконання бойового завдання. І нарешті – Любомира Соченка, учасника Революції Гідності та оператора БпЛА, який загинув у вересні 2025 року на Запорізькому напрямку. Кожне з цих імен – окрема історія служіння й рішення стояти там, де найважче.

Список – не вичерпний, але промовистий. Він показує, як різні покоління і професії сходяться в одній лінії оборони – від добровольців перших місяців війни до льотчиків і операторів безпілотників. У пам’ятній рамці цього дня – і фронт 2014 року, і важкі 2023-2025 роки, коли небо і земля знову стали ареною битви за державність. Для родин це не просто дати – це життєві віхи, за якими стоять люди, а не лише підручникові формулювання. Їхня присутність на церемонії підкреслює: пам’ять має конкретні обличчя та голоси, що потребують бережного ставлення і державної підтримки.

Родинний вимір пам’яті

Розмова Президента з рідними загиблих біля церкви Святого Миколая – це завжди більше, ніж протокол. Для матерів, батьків і сестер зустріч з першими особами держави фіксує важливе: боротьба їхніх близьких не розчиняється у звітах і статистиці. На Аскольдовій могилі, де поховані сучасні захисники, кожен крок – це діалог з тими, хто віддав життя, і з тими, хто живе з цією втратою. Непоказна увага до деталей – імен, дат, місць загибелі – формує довіру та відчуття, що пам’ять в Україні має не лише символи, а й конкретні дії. Тут важливо називати речі своїми іменами – імена героїв, які, попри все, зберегли для нас простір свободи. Поруч із офіційними відзнаками є ще один, часто непомітний фронт – підтримка родин і чітке визнання їхнього внеску в спільну боротьбу.

29 січня в Україні вшановують День пам’яті Героїв Крут – подію 1918 року, що стала символом спротиву і державницької відповідальності.

Читайте також наші статті:

• Виставка Матвія Вайсберга в «Українському Домі»: чому цей проект про Голокост і Бабин Яр звучить так гучно сьогодні?
• Первинка проти діабету: що показало дослідження у Хмельницькій області і де вузькі місця?

Ця дата, яка щороку повертає нас до витоків, нагадує: історія не повторюється буквально, але її уроки перевіряються на практиці. Для сучасних родин загиблих оборонців така присутність держави у дні пам’яті – підтвердження, що імена їхніх близьких інтегровані в національний наратив. Це також запобіжник забуття – коли в календарі й у міському просторі з’являються місця й історії, що вчать цінувати життя і свободу. Вибудовується міст між поколіннями спротиву – від студентів і курсантів під Крутами до льотчиків і піхотинців сьогодні.

Крути: знак часу і відповідальності

Бій під Крутами 1918 року став історичною точкою неповернення – моментом, коли рішення стояти до кінця сформувало приклад для наступних епох. Сучасні церемонії на Аскольдовій могилі зшивають цей історичний досвід із нинішньою війною, у якій кожне ім’я – це конкретна місія і конкретний рубіж. Вшанування пам’яті – не про минуле як музей, а про теперішнє, де честь і обов’язок вимірюються не лише словами, а й щоденною роботою військових, добровольців, рятувальників. Коли держава називає імена, вона бере на себе відповідальність розповідати їхні історії чесно й повно, зберігаючи факти й уникаючи пафосу. Саме така точність – фундамент довіри і важлива умова для суспільної єдності в довгій війні. Пам’ятні жести на кшталт покладання квітів мають силу, коли підкріплені конкретними справами – допомогою родинам, опікою місць пам’яті, правдивою історичною освітою.

Аскольдова могила як місце національної пам’яті

Аскольдова могила – історичний некрополь Києва, де поруч із давніми похованнями з’явилися місця спочинку сучасних захисників. Тут же стоїть пам’ятний хрест Героям Крут – видимий знак спадкоємності боротьби за державність. Частина героїв, чиї імена пролунали сьогодні, похована саме тут, і це надає церемонії особистого, родинного виміру. Коли представники влади говорять із близькими загиблих біля храму, слова знаходять опору в конкретному місці, де пам’ять живе не в підручниках, а в щоденних відвідинах і молитвах. Така географія пам’яті формує культуру вшанування – без перебільшень, але з належною увагою до фактів і людської гідності.

Що далі: пам’ять як дія

Кожна подібна церемонія – це нагадування про обов’язок держави системно підтримувати родини полеглих і берегти правду про війну. Обережні очікування суспільства полягають у прозорості, послідовності та вдумливості – від належного догляду за меморіалами до якісної історичної освіти в школах. У фокусі – не лише символічні дати, а й щоденні кроки, які забезпечують реальну тяглість пам’яті. У контексті триваючої агресії ритуали вшанування набувають додаткового сенсу: вони зміцнюють моральний тил, консолідують суспільство і дають зрозуміти, що жертви не залишаються безіменними. Саме з цього народжується стійкість – стратегічний ресурс, який неможливо виміряти швидкими показниками, але який визначає витривалість країни в довгій війні.

• Підтримка родин загиблих як постійна державна політика, а не разові ініціативи.
• Охорона і розвиток місць пам’яті – від Аскольдової могили до локальних меморіалів у громадах.
• Правдива, джерельна історична освіта, що поєднує Крути 1918 року і сучасну оборону.

Пам’ять, що тримає лад держави

День пам’яті Героїв Крут щороку повертає Україну до витоків її сучасної суб’єктності. Цьогорічне вшанування на Аскольдовій могилі показало: називати імена і дивитися в очі родинам – це частина національної безпеки, без перебільшень. Коли на схилі над Дніпром лягають квіти, у цю дію вплітаються історія і сьогодення – від Крут до Бахмута, від Іловайська до Запорізького напрямку. Держава фіксує факти, суспільство зберігає пам’ять, а разом вони додають сили тим, хто нині на позиціях. І кожного разу, коли лунає ім’я героя, постає важливе запитання: що ми зробимо сьогодні, аби їхня жертва працювала на майбутнє?